На теплицькій землі народився, жив і відійшов у вічність наш славетний земляк – Куценко Василь Якович. Для когось він був сином, комусь чоловіком і батьком, а комусь просто людиною - людиною неординарною. Народившись в простій багатодітній селянській родині, змалку звик до важкої селянської праці, зростав дужим, спритним, сміливим та відважним. Ці риси характеру створили його, як атлета, спортсмена, відомого у всьому світі борця, як людину - легенду.У неповні тринадцять років, пішов у люди в пошуках щастя-долі. Роки поневірянь та важка праця, ще більше загартували юнака і невідомо, що було б далі та потрапив Василь до Владислава Питлясинського, засновника Одеської школи фізичного виховання - в минулому видатного борця, одного з родоначальників французької боротьби в Росії. Через кілька років важких тренувань про Куценка вже говорили з повагою, з ним рахувались відомі атлети. Потім прийшло і світове визнання. Кишинів 1909 року. На світовому чемпіонаті не було рівних італійцю німецького походження Гансу Дікману, якого називали чемпіоном чемпіонів. Вірячи у свою непереможність, він поклав на кон всі свої заслуги і звання (по законах того часу). Коли йому дійшла черга боротися з Куценком, публіка ставила на фаворита.І тут сталося диво. Непереможний Дікман лежав на обох лопатках! Від несподіванки глядачі заніміли. Дікман вимагав реваншу ,але і в другому і в третьому поєдинках він знову виявився переможеним. Тут уже публіка бурхливо аплодувала нашому земляку. Отримавши в нагороду фамільний Дікмнів пояс з позолотою та діамантами, всі нагороди повернув переможеному.Потім були нові перемоги в Росії, в Європі, нічия з І.Піддубним, участь у громадянску війну в боротьбі з Колчаком, володар звання Червоного Чемпіона Республіки 1922-23-24 років, виступи в цирках по Союзу під псевдонімом Анатолій Соловйов, війна, повернення в рідну Петрашівку, жалюгідна пенсія і старість. Останнi роки життя Не навчилась наша Батьківщина шанувати своїх синів по заслугах. Не написано про Василя Яковича Соловйова- Куценка книг, був правда знятий у 1967році кіно-матеріал, що увійшов кількома хвилинами у кіножурнали „Новости дня” та „Радянський спорт”.Життя славетного атлета цікаве, багатогранне, драматичне потребує всебічного вивчення і висвітлення. Ще живі його дочки: Лілія і Світлана та син В’ячеслав. Ще є багато свідків його життя. Є чимало архівних матеріалів. Скупі газетні публікації кореспондента обласних газет Леоніда Шаміса та краєзнавця із Соболівки Івана Карповича Фурдика, які неодноразово зустрічались, брали інтерв`ю, писали про нашого славного земляка, могли б стати основою для створення такої книги. Пропоную долучитись до цієї справи всіх тепличан і виходців із тепличчини, всіх, кому не байдужа доля цієї людини. Про Василя Яковича повинні знати нинішні і прийдешні покоління. Він це заслужив.
Найвизначнішим місцем туристичного паломництва на Тепличчині являється музей Миколи Дмитровича Леонтовича, та його могила в с. Марківка. Музей відкрито в 1977 році, до ювілею М.Д.Леонтовича. Архітектурний проект Музею та бронзове погруддя до пам’ятника виконав львівський художник Ярослав Ульгурський. Неподалік музею знаходиться могила М.Д. Леонтовича, на якій встановлено гранітний обеліск.
В музеї зібрано цікаві матеріали, велика кількість старовинних фотографій родини Леонтовичів, загальне фото батьків, сестер Миколи Леонтовича.Великий інтерес у відвідувачів викликають експозиції рідкісних матеріалів, оригінальні рукописи партитур, титульних обкладинок Першої та Другої збірки пісень з Поділля, піаніно, криги, ноти та меблі Леонтовича.Ініціатором створення музею в с. Марківка був теперішній декан музично-Педагогічного факультету Вінницького державного педагогічного університету Завальнюк Анатолій Федорович і художник Ярослав Ульгурський.
Микола Дмитрович Леонтович.Недоспівана пісня подільського Орфея
1(13) грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія (с.Монастирок теперішнього Немирівського району) народився син Микола, майбутній композитор зі світовим ім’ям, співець краси подільської землі. В історію світового музичного мистецтва Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору українських народних пісень (близько 200), а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Серед його найкращих обробок народних пісень виділяються своєю мелодійністю “Щедрик”, “Дударик”, “Праля”, “Козака несуть”, “Піють півні”, “Ой з-за гори кам’яної”, “Женчичок-бренчичок”, “Зашуміла ліщинонька” та ін. Дитинство Миколи Леонтовича пройшло в селі Шершнях Вінницького повіту (нині – Тиврівського району), де батько з 20 червня 1879 року отримав посаду настоятеля місцевої парафії. Мальовнича подільська природа, гармонія небесної блакиті та золота ланів, співочі люди, – все це пробуджувало в хлопця потяг до звуків рідної пісні. До того ж його батько добре грав на скрипці, гітарі та віолончелі, а мати гарно співала, що не могло не накласти свій благотворний відбиток на вразливу дитячу душу. Коли хлопцеві виповнилося 10 років, то батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії (серпень 1887 року), де в цей час працювали друзі та однодумці Т.Г.Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної бурси, яку закінчує через чотири роки. Потім – тривалі роки перебування в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Навчався в семінарії Микола Леонтович досить скромно. Так, перший клас він закінчив лише 25-м за списком, до того ж мав переекзаменування з твору. А в останньому класі гімназії навіть був залишений на другий рік. Очевидно, давалися взнаки його величезна завантаженість у семінарському хорі (де він був диригентом), а також рішення посвятити себе справі народної освіти.Після закінчення семінарії у 1899 році Леонтович працює вчителем творчої праці, арифметики та географії в Чуківській двокласній школі. Про його перебування в Чукові розповідають протоколи засідань педагогічної ради школи за 1897-1901 роки, які зберігаються в музеї у місті Тульчині. Тут, у Чукові, Леонтович з сільських хлопців та дівчат організовує свій перший хор, робить записи українських народних пісень.
Особливо значним для Леонтовича як у творчому, так і в особистому плані був тиврівський період його життя (з 1901 по 1902 рік). В Тиврові Микола Дмитрович викладає музику та співи в місцевому духовному училищі, організовує дитячий хор. На цей же період припадає і вихід його “Першої збірки пісень з Поділля”, багато пісень з якої виконувалось місцевим хором. Також у Тиврові Микола Леонтович познайомився із Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, уродженкою волинського села Підлісці, яка з 29 вересня 1901 року стає його супутницею життя.Восени 1902 року Леонтович залишає Тиврів і переїздить до Вінниці. Деякий час тут він працює викладачем співів в церковно-учительській школі і одночасно диригує духовим оркестром. Поряд із цим Леонтович впродовж 1903-1904 років відвідує лекції та консультації в Петербурзькій придворній співочій капелі і невдовзі складає іспит на звання диригента церковного хору.Приємним епізодом в житті молодого композитора була також рецензія відомого метра української класичної музики М.В.Лисенка на “Другу збірку пісень з Поділля” (1903 рік). Зокрема, Микола Віталійович писав: “Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини”.Однак, в житті Миколи Дмитровича бували і неприємні моменти. Через різні ускладнення йому довелося залишити Вінницю і тривалий час поневірятися без засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришине (нині – Красноармійське Донецької області) існує вакансія вчителя в залізничній школі. І Микола Дмитрович разом з дружиною перебирається на Донбас. Новий вчитель одразу ж припав до вподоби шкільному колективу. Але пропрацювати довго Леонтовичу тут не вдалося. Під час подій 1905-1907 років він викликає підозру в жандармів через симпатії до революціонерів, а також за те, що очолюваний ним хор робітників-залізничників виконував пісні антимонархічного змісту. Рятуючись від переслідувань жандармів, Леонтович переїздить до Тульчина. З 12 жовтня 1908 року Микола Дмитрович викладає церковний спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі. Судячи із спогадів його учениці Ірини Шероцької-Кравчук (“Культура і життя”. – 1991. – 5 жовт.), уроки Леонтовича користувалися незмінним успіхом серед вихованок училища.Починаючи з 1909 року, Микола Леонтович бере консультації з теорії композиції у професора Болеслава Яворського, учня відомого російського композитора Сергія Танєєва. Спочатку їх зустрічі відбувалися в Москві, а згодом у Києві. Спілкування із Яворським допомогло Леонтовичу досконало опанувати ряд прийомів із техніки хорового письма, зокрема, з поліфонії.В 1918 році Леонтович переїздить на постійне проживання до Києва. Видатний український композитор К.Г.Стеценко, з яким Леонтович познайомився у Києві, так писав про свого знайомого: “Він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе кружева з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням.” До речі, обох велетів національної культури поєднувала не лише музична творчість, але й спільна праця в галузі державотворення за часів Центральної Ради: обоє працювали в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР (Кирило Григорович – головою секції, Микола Дмитрович – її діловодом). Окрім цього, Леонтович не полишає і суто професійної діяльності: працює викладачем хорової справи в Музично-драматичному інституті імені М.В.Лисенка, організовує та очолює в ранзі комісара першу українську державну капелу. В цей же час Микола Дмитрович пише 4 хорові поеми: “Легенда”, “Літні тони”, “Моя пісня”, “Льодокол”. Однак, творчу працю композитора перервала денікінська окупація Києва. Погрози розправою змушують Леонтовича переїхати із сім’єю назад до Тульчина. Тут він повертається до вчительської праці, багато і самовіддано працює на музичній ниві. З архівних джерел також відомо, що з 1 серпня 1920 року Леонтович займає посаду завідуючого секцією мистецтв при Брацлавському повітовому відділі народної освіти, а згодом – організатора державного хору в Тульчині.
Лебединою піснею композитора, за задумом самого автора, повинна була стати народно-фантастична опера “На русалчин великдень”. Для того, щоб закінчити її текст (слів автора, Бориса Грінченка, вистачило лише на одну дію), Леонтович виїжджає в село Стражгород, де проживала його знайома лібреттистка, колишня випускниця Тульчинського єпархіального училища Надія Василівна Танашевич. У Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. “На другий день, в п’ятницю, – писав перший біограф Леонтовича В.П.Дяченко, – Микола Дмитрович майже цілий день просидів з Надією Василівною над лібретто. Він дав усі необхідні вказівки та побажання і повернувся надвечір у Марківці щасливий і вдоволений. Тепер справа з оперою була цілком налагоджена.”День 22 січня Леонтович, окрилений творчими успіхами, провів у будинку батька в селі Марківка нинішнього Теплицького району. Чи знав тоді подільський Орфей, що невблаганний час вже цієї миті набував для нього нових, особливих вимірів? Напевне знав, здогадувався...Збереглися звістки про те, що Надія Танашевич в кінці книги В.П.Дяченка залишила такий запис: “Стара Танашевич 6-го янв. (ст.стиль) ворожила по руці (Леонтовичу. – Авт.), херомантичним способом вгадувала довжину (лінії. – Авт.) життя. Але в цей момент підійшла до них Надія. Тут же стояв і Грех (колега Леонтовича по Тульчинському училищу. – Авт.). Вона подивилась і сказала: “Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилась, нащо ж ти неправдиво кажеш. А М.Д. зареготався, та й каже: “Значить, коли я буду від вас іти, і з лісу вийде бандит мене вбивати, той я йому скажу: е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити”.Наступні події, що трапились після цього, лише засвідчили невідворотність долі, яка штовхала геніального митця назустріч безсмертю. Про обставини трагічної загибелі Миколи Дмитровича від рук підступного вбивці, якого Леонтовичі гостинно впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч, вже говорилося багато у краєзнавчій літературі. Пізніші ж дослідження, щоправда, дозволили зробити істотне уточнення, що вбивцею національного музичного генія був агент Гайсинського повітового ЧК. Дозволимо собі ще раз процитувати цей документ (секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року), оскільки наступні документи дозволяють зробити висновок, що вбивство композитора мало не випадковий характер (переклад з російської): “В ніч на 23 січня, агент повітчека Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священика с.Марківки, Кіблицької волості Миколу Леонтовича – 43-х років, в якого Грищенко ночував і 26-го січня Грищенко, який переховувався в м.Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом з гвинтівки поранив в живіт міліціонера Твердохліба” (ДАВО, Ф.Р-195, оп.4, спр. 28, арк.116).“Куля чекістського насланця, – писала вже у наші дні мистецтвознавець з Києва Валентина Кузик, – свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі”.У цьому зв’язку досить промовистими виглядають наступні документи, виявлені автором (ДАВО, Ф.Р-2616, оп. 2, спр. 8, арк. 58, 63, 85). Мова в них йде про службову кар’єру агента Грищенка (накази Гайсинського повітового ЧК). Подаємо їх текст мовою оригіналу: “Зачисляется в списки в качестве районного информатора т.Грищенко Афанасий и на все виды положенного довольствия с 4-го сего декабря (1920 р. – Авт.).Справка: Рапорт ст. информатора т. Пилата (яке красномовне прізвище! – Авт.) и резолюция секретаря т.Купцова».«Убывшего в служебную командировку (виділено автором) районного информатора тов. Грищенко полагать в таковой и исключить с провиантского, приварочного и чайного довольствия с 12 сего ноября (очевидно, грудня. – Авт.)…Выданные 5000 аванса районному информатору тов. Грищенко на секретные расходы (виділено автором), выписать в расход по приходно-расходному журналу”.І, нарешті, наказ Гайсинського повітчека № 17 від 21 січня 1921 року: “Поступившие от районного информатора т. Грищенко 5000 р. на погашение полученного им аванса в Гайсин. Политбюро записать на приход по кассе” (чи не поповнив Грищенко таким чином свої грошові запаси, забравши згодом гроші у сестри Леонтовича?).
Імовірно також, що до відомих мотивів вбивства Миколи Леонтовича прилучився і його намір виїхати за кордон, про що свідчать спогади сина Надії Танашевич Бориса Іванова.Болісним криком відгукнулася звістка про загибель Миколи Дмитровича Леонтовича по всій Україні, спонукала її кращі культурно-мистецькі сили до об’єднання в Комітеті пам’яті М.Д.Леонтовича (до речі, серед його членів зустрічаємо і багатьох наших земляків, зокрема, визначних музикантів Давида Бертьє та В’ячеслава Мерзлякова). Відзначилася досить своєрідним чином у “вшануванні” пам’яті славетного композитора і офіційна влада. Так, невдовзі після похорону Миколи Дмитровича тульчинські чиновники (на той час Тульчин був повітовим центром) приймають рішення про виселення вдови М.Д.Леонтовича з її помешкання, а також про конфіскацію меблів та музичних інструментів. Лише завдяки енергійному протесту Київського губернського комітету професійно-технічної освіти, Всеукраїнського комітету пам’яті М.Леонтовича та інших організацій Рада Народних Комісарів України 18 листопада 1921 року була змушена прийняти постанову про відміну рішень органів місцевої влади.Все ж, попри те, що “ім’я Леонтовича було визнано неактуальним для радянської доби” (Історія української музики, 1991, т. ІV, с.15), чарівні звуки його музичних творінь і після смерті свого творця хвилювали серця не одного покоління слухачів. Палкі прихильники його творчості 1 черня 1922 року заснували на Поділлі філію Музичного товариства імені Леонтовича, його ж ім’я носила також Вінницька хорова капела. Пізніше, в 1946 році урядом УРСР було встановлено щорічні стипендії імені Леонтовича для студентів Київської та Львівської державних консерваторій, а також для учнів Київського музичного училища. В місті Тульчині композитору за проектом скульптора Г.Н.Кальченко та архітектора А.Ф.Ігнатенка споруджено пам’ятник-бюст, а в ряді інших місць встановлено меморіальні дошки та пам’ятні знаки (Тиврів, Тульчин, Чуків та ін.). Його ж ім’я з 1968 року носить Вінницьке державне музичне училище (нині – училище культури та мистецтв). І допоки линутиме над неозорими полями та долами щира українська пісня, ім’я Леонтовича та його творчість житимуть в серцях нащадків.
Художник - скульптор народився 15 вересня 1926 року в селі Соболівка Теплицького району Вінницької області. Закінчив художньо-графічний факультет Орловського державного педагогічного інституту. Працював в Соболівській середній школі вчителем образотворчого мистецтва і креслення. Учасник обласних, республіканських та всесоюзних виставок народної творчості.Міністерством освіти УРСР нагороджений нагрудним знаком "Відмінник народної освіти".Автор герба і прапора смт.Теплик, емблеми (значка) до ювілею 500-ліття. Почесний громадянин Теплика.Автор проекту меморіалу Слави в Соболівці (його Ви можете побачити в розділі фото), а також герба Соболівки, який офіційно не був затверджений. Але нами використовується на цьому сайті.18 листопада 2001року Едуард Адольфович пішов з життя, залишивши по собі, творчий слід, яким Соболівчанам можуть пишатись.
"Мистецтво - Божа благодать, яка сходить лише на окремих блаженних. Його не можна зрозуміти, пояснити, а лише осягнути серцем - як Бога. Не всім дано..." Галина Тарасюк Руки...Шорсткі й мозолисті від домашньої роботи, але такі граціозні й витончені. Руки митця, руки майстра різця й пензля. Щось підсвідомо притягувало мій погляд до тонких пальців. Неймовірно! Ось ці руки народжують диво: пишуть картини, "роблять" ліногравюри, творять скульптори, мозаїки... Я гортала альбом (автор статі) Едуарда Адольфовича, присвячений онукам Саші і Віті. Альбом, який самодіяльний скульптор із Соболівки, назвав "Пером і стеком", - річ воістину вражаюча. В ньому - вирізки з періодичних видань про Едуарда Адольфовича, список його нагород, фотознімки, окремі авторські роботи. І знову погляд мимоволі зупинився на його руках...Цікаво, чи хоч уявляв собі прадід Е.А.Руппельта, німець за національністю, приїхавши в 1860 році у Соболівку будувати цукровий завод, що матиме такого талановитого нащадка? ...Його мати, Анастасія Василівна, над усе любила рукоділля. Яких тільки вишиванок не було в їхній скромній хатині службовця місцевого цукрозаводу! Годинами міг спостерігати хлопчик, як вона добирає заполоч, як з’являються на непорочно-сніжній тканині узори та орнаменти. Тоді він не зважав навіть на старшу сестру Юлію, яка кликала на вуличні розваги. Тоді, певно, й сходила на малого Божа благодать, прозрівала мистецька душа. Лабіринт житейських драм поволі наближався до жахливого 37-го, коли як "ворога народу" репресували батька, Адольфа Робертовича. Тому в підлітковому віці Едуард вимушений був працювати на заводі. Життя - жорстокий вчитель. А далі була війна, тил ("Сталін не брав воювати німців"), робота в місцевому радгоспі і, нарешті... здійснення заповітної мрії: навчання на художньо-графічному факультеті Орловського педінституту. З 1952 по 1986р. Едуард Адольфович працював у Соболівській середній школі вчителем образотворчого мистецтва і креслення. Жив роботою. Однак уроки малювання чомусь вважали за другорядні. Мистецтво, мовляв, слизьке діло. Він боляче пережив це, та, незважаючи ні на що, творив. Так народилася виставка малюнків та гравюр, присвячена 150-річчю Т.Г.Шевченка, яка з успіхом експонувалась у Гайсині, Вінниці, Києві. Як пізніше зізнається сам автор: "Поезія Кобзаря стала провідною зіркою творчого натхнення... Здається, ніколи не випити мені тієї естетичної насолоди, яку приносять твори Т.Г.Шевченка". Більше того, за цю виставку Е.А.Руппельта було висунуто на звання Заслуженого майстра народної творчості України. Одна за одною з'являються його прекрасні скульптури, керамічні панно, мозаїки...До речі, мозаїка "Живи, Україно!" складається із 40 тисяч шматочків. Майже всі оригінали розкиданні по музеях, вдома лише невелика дещиця створеного митцем. А ще Е.А.Руппельт був учасником ІІ Всесоюзної виставки самодіяльних майстрів (1961р.). ...Його таки не забули, у 1887р. Міністерство освіти УРСР нагородило Едуарда Адольфовича нагрудним знаком "Відмінник народної освіти" за зразкову роботу по конструюванню та виготовленню навчального наочного приладдя. В 1997 році, наприклад, став переможцем конкурсу на герб і прапор Теплика та пам'ятний значок, присвячений 500-річному його ювілею. А на 1 вересня 1998 року подарував школі, в якій працював, виставку своїх творів. Власне, це не перший його дарунок: разом з місцевим краєзнавцем, ентузіастом І.К.Фурдиком вони оформили чудовий стенд до 110-ї річниці від дня народження письменниці-землячки Галини Журби та стенд "Літературно-мистецька Тепличинна". Слід зазначити, що Галина Журба теж займає, помітне місце в творчості Е.А.Руппельта. В його майстерні вже є декілька картин та портретів письменниці, з розповіді покійного вчителя Р.А.Кравчука намалював план панського фільварку, де пройшло її дитинство...
На сайті використовується стаття Інни Червінчук під назвою "Божа благодать", надрукована газетою "Вісті Тепличчини" 1998 році.
